|
История
Нововодолажский район был образован Постановлением Президиума Всеукраинского Центрального исполнительного комитета в https://ru.wikipedia...\' title=\'1923 год'>1923 году.
Слобода Новая Водолага была основана примерно в https://ru.wikipedia...\' title=\'1675 год'>1675 году
Харьковским полковником Григорием Донцом как крепость. «Адалага» в
переводе с тюркской — хозяин чистой воды. Новая Водолага размещается в
долине реки Ольховатка (бассейн Северского Донца).
Слобода Новая Водолага была одним из форпостов на южных границах Российского государства. Новая Водолага лежала на https://ru.wikipedia...\' title=\'Муравский шлях'>Муравском шляху
и жители слободы немало терпели от татарских набегов. В исторических
документах есть свидетельства о том, что в 1689 году татары напали и
разрушили Новую Водолагу, угнали людей в неволю. В 1694 году https://ru.wikipedia...\' title=\'Нуреддин-султан\' class=\'mw-redirect'>Нуреддин-султан
с 15-ти тысячною ордою татар и отрядом янычар грабит и разоряет обе
Водолаги — Старую и Новую. В конце 70-х годов ХVІІ столетия были
построены крепости так называемой Новой линии (1679—1680 гг.).
В https://ru.wikipedia...\' title=\'1724 год'>1724 году в Новой Водолаге насчитывалось 382 двора, а в https://ru.wikipedia...\' title=\'1730 год'>1730 году в слободе проживало 4900 жителей. В https://ru.wikipedia...\' title=\'1732 год'>1732 году тут было две церковно-приходских школы и в https://ru.wikipedia...\' title=\'1749 год'>1749 году открыли славяно-латинское училище.
В https://ru.wikipedia...\' title=\'1775 год'>1775 году Новая и Старая Водолаги, Караван были присоединены к https://ru.wikipedia...\' title=\'Азовская губерния'>Азовской губернии.
Жители Новой Водолаги занимались выделкой шкур, изготовлением шорных
изделий, пошивом обуви, одежды и головных уборов, винокурением,
садоводством и гончарным промыслом. Также активно развивалось домашнее
производство сельскохозяйственных орудий, столярных и бондарных изделий.
В https://ru.wikipedia...\' title=\'1780 год'>1780 году
в слободе было 18 кузниц и 34 винокурни. На базе месторождения ценной
глины развивалось гончарное производство. Высококачественная с
художественным оформлением посуда нововодолажских гончаров славилась
далеко за пределами https://ru.wikipedia...\' title=\'Харьковская губерния'>Харьковской губернии.
Со второй половины ХVІІІ столетия на https://ru.wikipedia...\' title=\'Слобожанщина\' class=\'mw-redirect'>Слобожанщине
развивалось шелководство, центром которого стала Новая Водолага. Тут
был построен завод, который имел помещения для разведения шелкопрядов и
оборудование для обработки шелка. В 1773 году по указу Екатерины ІІ в
Новой Водолаге было создано губернское управление по шелководству, в
1800 году его ликвидировали и создали инспекцию по шелководству для https://ru.wikipedia...\' title=\'Слободско-Украинская губерния'>Слободско-Украинской губернии.
Под надзором этой инспекции находились 23 плантации. В 1835 году из-за
сильных морозов погибли тутовые деревья, шелководство пришло в упадок,
но слобода продолжала развиваться.
В начале ХІХ столетия в кустарной промышленности Новой Водолаги
значительное место занимала переработка животных жиров. Новая Водолага
также славилась чумацким промыслом. Даже в 80-х годах ХІХ столетия,
когда в связи с появлением железной дороги чумацтво стало приходить в
упадок, местные жители не прекращали связей с Крымским полуостровом.
В середине 20-х годов ХХ столетия 5,4 % жителей Новой Водолаги занимались кустарным промыслом, а 91,4 % — сельским хозяйством.
19 октября 1941 года в Новую Водолагу пришли немецко-фашистские
оккупанты. А ещё за месяц до этого на территории района был сформован
партизанский отряд из 58 бойцов. Командиром отряда стал председатель
колхоза им. Фрунзе С. О. Лыба, комиссаром — секретарь райкома партии
Е. П. Иванов.
Весной 1942 года, когда Красная Армия готовилась к наступлению, отряд
получил задание пройти в глубокий тыл врага и своими действиями
способствовать успеху операций регулярных частей. 20 мая нововодолажские
партизаны перешли линию фронта и 23 мая в Змиёвских лесах объединились с
партизанским отрядом, которым руководил Герой Советского Союза https://ru.wikipedia...\' title=\'Копёнкин, Иван Иосифович'>И. И. Копёнкин.
Через несколько дней объединенный отряд появился в Нововодолажских
лесах и развернул боевые действия против захватчиков. 29 мая 1942 года
среди белого дня партизаны вступили в Новую Водолагу. Захватили
коменданта с его охраной.
31 января 2016
БОРКИ
(укр. Бірки) – поселок городского типа, центр Борковского поселкового
совета, в который, кроме того, входят села Василевское, Ключеводское,
Липковатовка и Рябухино.
Расположен в 15 км от районного центра и в 3,5 км от железнодорожной станции Борки.
Население: 657 чел. (2001)
История
Основанные Борки в 1659 году беглецами из Правобережной
Украины. Название происходит от бора, у которого селились первые жители.
ВАТУТИНО (укр. Ватутіне) – село, центр Ватутинского сельского совета, в который, кроме того, входит село Ольховатка.
Расположено в 14 км от районного центра.
Население: 1273 чел. (2001)
История
В 2009 был изменен статус посёлка на село.
ЗНАМЕНКА
(укр. Знам\'янка) – село, центр Знаменского сельского совета, в который,
кроме того, входят села Бродок, Круглянка, Мануйлово и Федоровка.
Расположено в 12 км от районного центра и железнодорожной станции Новая Водолага.
Население: 479 чел. (2001)
История
Знаменка сначала была слободой, основанная в конце XVII
века. Почти до 1917 года село называлось еще Иванами – по названию реки,
на берегах которой он расположен. До революции здесь был развит
гончарный промысел.
КАРАВАН (укр. Караван) – село, центр Караванского сельского совета, в который, кроме того, входят села Завадовка и Червоная Поляна.
Расположено в 15 км от районного центра и железнодорожной станции Новая Водолага.
Население: 1068 чел. (2001)
История
Село возникло в первой половине XIX века.
МЕЛИХОВКА (укр. Мелихівка) – село, центр Мелиховского сельского совета, в который, кроме того, входит село Парасковия.
Расположено на обоих берегах реки Берестовой, в 35 км от
районного центра и в 20 км от железнодорожной станции Беспаловка.
Население: 883 чел. (2001)
Достопримечательности, памятники
Возле села проходила линия укреплений против нападений
крымских татар, построенная в первой половине XVIII века. Остатки вала
сохранились до наших дней. Вблизи села археологами найдены исторические
памятники III - IV веков.
История
Основано село в 1732 году переселенцами из России. Старое
название - Леновка. С августа 1920 село называется Мелиховка в память о
командире отряда по борьбе с кулацким бандитизмом – большевика М. С.
Мелехова, погибшего в бою с бандой Маслова.
В годы Второй мировой войны гитлеровцы уничтожили 231 чел.,
Из них 25 чел. сожгли живыми; 400 чел. вывезли на каторжные работы в
Германию; 550 дворов колхозников, школу, клуб превратили в руины. Теперь
село полностью восстановлено.
ОДРЫНКА (укр. Одринка) – село, центр Одрынского сельского совета, в который, кроме того, входят села Кут и Пластуновка.
Расположено в долине реки Одрынки на расстоянии 15 км от районного центра и 11 км от железнодорожной станции Ордовка.
Население: 474 чел. (2001)
Достопримечательности, памятники
Вблизи Одрынки найдено древнее городище, думают, что хазарское. Оно состоит из двух площадей, обнесенных тройным валом.
История
Одрынка возникла в XVII веке как сотенный казацкий городок. 1711 была разграблена и разорена татарами.
ОРДОВКА (укр. Ордівка) – село, центр Ордовского сельского совета, в который, кроме того, входят села Новая Мерефа и Щебетуны.
Расположено у реки Джгун, в 6 км от районного центра и в 4 км от железнодорожной станции Борки.
Население: 113 чел. (2001)
История
Село основано в XVIII веке.
ОХОЧЕЕ (укр. Охоче) – село, центр Охоченского сельского совета, в который, кроме того, входит село Клиновое.
Расположено по обоим берегам реки Берестовой, в 28 км от
районного центра и в 12 км от железнодорожной станции Беспаловка.
Население: 1704 чел. (2001)
История
Охочее основано в конце XVII века как сторожевой городок Сумского полка.
ПРОСЯНОЕ
(укр. Просяне) – село, центр Просянского сельского совета, в который,
кроме того, входят села Дереговка, Комсомольское и Лихово.
Расположено в 5 км от районного центра и железнодорожной
станции Новая Водолага. Через село проходит автострада
Москва-Симферополь.
Население: 1353 чел. (2001)
История
По преданию, село получило название от местности, где чумаки
сеяли просо, останавливаясь здесь по дороге в Крым, на время их
возвращения просо созревало. Позже на этом месте возникло село, где жили
государственные крестьяне. Кроме земледелия, они занимались еще
промыслами (гончарным, сапожным, кузнечным).
РАКИТНОЕ (укр. Рокитне,) – село, центр Ракитненского сельского совета, в который, кроме того, входит село Мокрая Ракитная.
Расположено на левом берегу реки Могу, в 15 км от районного центра и в 3 км от железнодорожной станции Ордовка.
Население: 1167 чел. (2001)
История
Село Ракитное было основано в конце XVII века харьковским
полковником Г. Е. Донцом-Захаржевским. Название свое слобода получила,
очевидно, от речки Мокрая Ракитная, которая впадает в Мжу. В слободе был
устроен острожек – небольшой укрепленный пункт, служащий защитой
жителям поселения Острожек имел одну пушку и был достаточно серьезным
укреплением, особенно учитывая природные особенности местности. С юга он
был окружен болотистыми заливными лугами реки Мож, а с севера – густым
лесом, на котором была устроена засека.
После смерти Г. Е. Донец-Захаржевского имение Ракитное
перешло во владение его супруги Явдохи и детей, в частности Михаила
Григорьевича Донец-Захаржевского. После его смерти владельцем имения
становится М. П. Куликовский.
СОСОНОВКА
(укр. Сосонівка, англ. Sosonivka) – село, центр Сосоновского сельского
совета, в который, кроме того, входят села Бражники, Головновка,
Княжное, Моськовка, Низовка и Стулеповка.
Расположено в 12 км от районного центра и железнодорожной станции Водолага.
Население: 314 чел. (2001)
Достопримечательности, памятники
В Сосоновке воздвигнут памятник воинам, погибшим при освобождении села от гитлеровцев.
История
Село основано в 1805 году.
СТАНИЧНОЕ
(укр. Станичне, англ. Stanychne) – село, центр Станичненского сельского
совета, в который, кроме того, входят села Белоусовка, Винники,
Гавриловка, Дегтярка, Коминтерн, Литовки, Ляшовка, Москальцовка и
Печиевка.
Расположено в 12 км от районного центра и в 6 км от
железнодорожной станции Власовка. Возле села проходит автомагистраль
Москва-Симферополь.
Население: 927 чел. (2001)
История
Основано село во второй половине XVII века. На его
территории в то время был разъезд пограничников - станичников, которые
имели здесь сторожевую вышку и шалаш.
СТАРОВЕРОВКА
(укр. Старовірівка) – село, центр Староверовского сельского совета, в
который, кроме того, входят села Дьячковка, Муравлинка, Раковка и
посёлок Палатки.
Расположено вдоль реки Берестовой, в 30 км от районного центра и в 7 км от железнодорожной станции Власовка.
Население: 3543 чел. (2001)
Достопримечательности, памятники
На территории Староверовском сельсовета установлен обелиск на могиле партизан, погибших в годы гражданской войны.
В с. Дьячковка есть самодеятельный дом-музей С. А. Карпова, Героя Советского Союза, уроженца этого села.
История
Село возникло в первой половине XVIII века. Учредителями его
были переселенцы из Курской губернии, по преданию – старообрядцы,
откуда и название села.
СТАРАЯ ВОДОЛАГА
(укр. Стара Водолага) – село, центр Староводолажского сельского совета,
в который, кроме того, входят села Бахметовка и Павловка.
Расположено у реки Могу, в 10 км от районного центра и от железнодорожной станции Ордовка.
Население: 515 чел. (2001)
История
Впервые село упоминается в Межевой сведения 1676 как военное
поселение вокруг острога, построенного Г. Донцом. Кроме военных
поселенцев, здесь жили и крепостные помещика Дунина. В 1764 году был
разгромлен помещичий селитровый завод.
31 января 2016
Дергачі
Місто Дергачі - районний центр у http://ukrmandry.com...=24'>Харківській області.
Перша згадка про Дергачі (Деркачі) датується 1660 роком. Тоді тут
жило 26 родин переселенців з Правобережжя, а пізніше серед мешканців
слободи з\'являються козаки. Деркачівська козацька слобода стає
невід\'ємною частиною великої лінії фортець так званої \'Бєлгородської
лінії\', яка захищала від набігів татар південні кордони Російської
імперії.
Під час нападу кримських татар у 1680 році Деркачі були зруйновані й
лише в 30-х роках ХVІІІ століття тут спорудили нову фортецю. Деркачі
були сотенним поселенням з двома сотнями під керуванням отамана і
єсаула.
У ХІХ ст. в Дергачах з\'являються перші підприємства. У 1830 році тут
було відкрито воскобійний завод, трохи пізніше збудовано
цукрорафінальний завод. Збудовано також кілька невеликих цегельних
підприємств, механічний млин і пивоварний завод. У 1928 році в Дергачах
збудовано цегельний завод.
31 января 2016
Люботин
нарешті прийшла більш-менш сонячна погода, коли можна вирушити у
подорожі навколо рідного міста і пофотографувати пам’ятки архітектури
області. Вирушаю до такого близького, але такого невідомого Люботина. Це
місто – передостання перед Харковом
станція для тих, хто їде поїздом з київського напрямку. Але мені
зручніше їхати до Люботина маршруткою, яка відходить від ст. м. «Холодна
Гора» (де я, власне, й мешкаю).
Через сорок хвилин висаджуюся на порожній площі в центрі міста, біля
вокзалу. Що в мене є? По-перше: деякі приблизні уявлення про те, що
цікавого є в Люботині. По-друге: велике бажання це цікаве побачити.
Перед поїздкою Інтернет мені підказав, що цікаве розташоване у
передмісті Люботина – Гиївці. Точніше, колишньому передмісті, а тепер –
околиці міста. І зараз моє завдання – потрапити на цю околицю. Коли на
автостанції мені повідомили, що на сьогодні рейси на Гиївку скасовані (у
зв’язку зі святом), то мені прийшла у голову думка типу «А скільки там
того Люботина?» Виявилося – багато його. Так що, якщо ви раптом колись
будете в Люботині і захочете потрапити на Гиївку, а автобусів не буде,
то не шкодуйте грошей на таксі. Або пошкодуєте потім про все на світі.
Одним словом, через якусь годину я прийшла-таки до найкрасивішої
пам’ятки міста – Миколаївської церкви.
Розташування церкви – це щось дивовижне! Вона стоїть на пагорбі, на
березі річки Мерефянки, і з якого боку до неї не підійди – краєвид
виходить неймовірний! Церква у дуже пристойному стані, і ремонт судячи з
усього, у ній продовжується. Церква була збудована у 1843 році, і була
частиною садиби князів Святополк-Мирських (двоє з представників цього
роду поховані за церквою).
Колись від церкви до садиби вів дерев’яний місток, якого вже давно
нема. А шкода! Тому що коли йдеш до церкви, то здається, що вона зовсім
близько, а от поки дійдеш до дамби, щоб на інший берег потрапити, тут
розумієш, що перше враження про відстань було хибним.
Біля церкви дізнаюся у місцевих, що палац князів знаходиться на
іншому березі, тобто я його пройшла. Повертаюся (якщо був би місток, то
це було б разів у п’ять скоріше) і без проблем знаходжу залишки садиби.
Ну що вам сказати? Це жах! Руїни, які я бачу спочатку, виявляються
залишками службового корпусу. Він був побудований у 20-х рр. ХІХ ст. Точніше, тоді була побудована ротонда
– доволі вишукана споруда з колонами. А у 70-х рр. ХІХ ст. до ротонди
були прибудовані крила. Те, що залишилося на сьогоднішній день, скоріше
за все не відродиться вже ніколи. А зовсім нещодавно, пару років тому,
ця споруда була цілою, у неї були і дах, і підлога. А зараз руїни
ротонди перетворені на смітник, і мешкають в ній зовсім не князі, а бомжі і кози. Сумно…
з готичними вікнами, оточений старим парком. Започаткований комплекс
був ще у 1815 році, коли тут була збудована перша споруда, яка ставла
основою сучасного палацового комплексу. Нещодавно в палаці був
розташований дитячий санаторій, а зараз він стоїть пусткою і руйнується.
Навколо палацу залишилося щось схоже на колись розкішний парк.
Ось такі справи. Ця невелика подорож залишила сумні враження (як і
переважна більшість інших подорожей). Побачене підтвердило моральну
убогість влади, яку ми все обираємо і обираємо самі, і яка є обличчям
вкрай зубожілої нації. До побачення.
29 января 2016
Рокитне
в Україні є річок, і на їхніх мальовничих берегах скрізь росте рокита.
Тому є в Україні аж п’ятнадцять населених пунктів з поетичною назвою
«Рокитне».
Один з них - село Рокитне - розташоване на Харківщині, у Нововодолазькому районі.
Засноване Рокитне було у 1699 році, коли Слобідська Україна активно
заселялася переселенцями-козаками з Правобережжя та росіянами, і
населені пункти виникали тут один за одним. Засновником села вважається
полковник Федір Донець-Захаржевський, хоча дехто вважає, що ще раніше
Рокитне заснував його батько - полковник Григорій Донець. З 1705 року
селом володіли вдова і син Донця-Захаржевського, які й продали Рокитне
липецькому сотнику Черняку.
Удова Черняка вийшла заміж за полковника Матвія Куликовського. Рід
Куликовських володів Рокитним до 1917 року. (Родоначальником цього роду
був Прокопій Куликовський (II половина XVII-1727), який походив з
молдавського дворянства і виїхав до Російської імперії під час
Прутського походу Петра I 1711 року. У 1712 році він обійняв посаду
харківського полковника.)
Матвій Прокопович Куликовський був останнім харківським полковником,
а після ліквідації полкового поділу Слобожанщини був обраний
предводителем дворянства Харківської округи. Треба сказати, що доля
Куликовського так вдало склалася й завдяки двом вигідним шлюбам.
Спочатку Матвій Прокопович був одружений з Пелагеєю Родзянко, дочкою
хорольського сотника і миргородського полкового обозного Степана
Родзянка. (Рідна сестра дружини Куликовського - Тетяна - була дружиною
генерального судді Дем’яна Оболонського.) Пелагея Степанівна померла у
молодому віці, і вже у 1746 році Матвій Прокопович одружився вдруге з
вже згаданою удовою липецького сотника Черняка. Вона й принесла йому в
посаг Рокитне.
А нам у спадок від Куликовських залишилося дві чудові архітектурних пам’ятки: палац та церква Архангела Михайла.
Палац у стилі класицизм був побудований у ІІ половині XVIII ст. і
потім неодноразово перебудовувався. Архітектор Лукомський після подорожі
Слобожанщиною на початку ХХ століття у своїй книзі «Старовинні садиби
Харківської губернії», виданої у 1917 р. у Петрограді, писав: «За своєю
архітектурою будинок складає надзвичайно приємне враження. З обох боків
прикрашений колонадою, він дуже логічний і затишний за планом». Зараз у
приміщенні палацу розташований технікум.
Поруч знаходиться чудова церква Архангела Михайла також у класичному
стилі. Побудована вона була у 1805 році і слугувала усипальницею для
родини Куликовських. У 1936 році тут відбулося останнє богослужіння,
після чого будівля використовувалася не за призначенням. (Коли ми
приїхали сюди, моя мама впізнала церкву як кінотеатр, де вона колись
давно дивилася фільми, коли їх, старшокласників, привезли до Рокитного у
колгосп «на картоплю».) А от чудова дзвіниця 1827 року, яка,
кажуть, перевершувала церкву за красою, була зруйнована. Безперечно, що
Михайлівська церква є однією з найкращих у подібному стилі в Україні.
Тепер ансамбль маєтку Куликовських має доволі «задрипаний» вигляд
(церква відреставрована, а от палац…), а колись тут ще був чудовий парк з
рідкісними породами дерев, з терасами, ставками і альтанками.
Зараз на відродження прекрасних садиб Слобожанщини залишається тільки сподіватися.
29 января 2016
Рокитне
в Україні є річок, і на їхніх мальовничих берегах скрізь росте рокита.
Тому є в Україні аж п’ятнадцять населених пунктів з поетичною назвою
«Рокитне».
Один з них - село Рокитне - розташоване на Харківщині, у Нововодолазькому районі.
Засноване Рокитне було у 1699 році, коли Слобідська Україна активно
заселялася переселенцями-козаками з Правобережжя та росіянами, і
населені пункти виникали тут один за одним. Засновником села вважається
полковник Федір Донець-Захаржевський, хоча дехто вважає, що ще раніше
Рокитне заснував його батько - полковник Григорій Донець. З 1705 року
селом володіли вдова і син Донця-Захаржевського, які й продали Рокитне
липецькому сотнику Черняку.
Удова Черняка вийшла заміж за полковника Матвія Куликовського. Рід
Куликовських володів Рокитним до 1917 року. (Родоначальником цього роду
був Прокопій Куликовський (II половина XVII-1727), який походив з
молдавського дворянства і виїхав до Російської імперії під час
Прутського походу Петра I 1711 року. У 1712 році він обійняв посаду
харківського полковника.)
Матвій Прокопович Куликовський був останнім харківським полковником,
а після ліквідації полкового поділу Слобожанщини був обраний
предводителем дворянства Харківської округи. Треба сказати, що доля
Куликовського так вдало склалася й завдяки двом вигідним шлюбам.
Спочатку Матвій Прокопович був одружений з Пелагеєю Родзянко, дочкою
хорольського сотника і миргородського полкового обозного Степана
Родзянка. (Рідна сестра дружини Куликовського - Тетяна - була дружиною
генерального судді Дем’яна Оболонського.) Пелагея Степанівна померла у
молодому віці, і вже у 1746 році Матвій Прокопович одружився вдруге з
вже згаданою удовою липецького сотника Черняка. Вона й принесла йому в
посаг Рокитне.
А нам у спадок від Куликовських залишилося дві чудові архітектурних пам’ятки: палац та церква Архангела Михайла.
Палац у стилі класицизм був побудований у ІІ половині XVIII ст. і
потім неодноразово перебудовувався. Архітектор Лукомський після подорожі
Слобожанщиною на початку ХХ століття у своїй книзі «Старовинні садиби
Харківської губернії», виданої у 1917 р. у Петрограді, писав: «За своєю
архітектурою будинок складає надзвичайно приємне враження. З обох боків
прикрашений колонадою, він дуже логічний і затишний за планом». Зараз у
приміщенні палацу розташований технікум.
Поруч знаходиться чудова церква Архангела Михайла також у класичному
стилі. Побудована вона була у 1805 році і слугувала усипальницею для
родини Куликовських. У 1936 році тут відбулося останнє богослужіння,
після чого будівля використовувалася не за призначенням. (Коли ми
приїхали сюди, моя мама впізнала церкву як кінотеатр, де вона колись
давно дивилася фільми, коли їх, старшокласників, привезли до Рокитного у
колгосп «на картоплю».) А от чудова дзвіниця 1827 року, яка,
кажуть, перевершувала церкву за красою, була зруйнована. Безперечно, що
Михайлівська церква є однією з найкращих у подібному стилі в Україні.
Тепер ансамбль маєтку Куликовських має доволі «задрипаний» вигляд
(церква відреставрована, а от палац…), а колись тут ще був чудовий парк з
рідкісними породами дерев, з терасами, ставками і альтанками.
Зараз на відродження прекрасних садиб Слобожанщини залишається тільки сподіватися.
29 января 2016
Рокитне
в Україні є річок, і на їхніх мальовничих берегах скрізь росте рокита.
Тому є в Україні аж п’ятнадцять населених пунктів з поетичною назвою
«Рокитне».
Один з них - село Рокитне - розташоване на Харківщині, у Нововодолазькому районі.
Засноване Рокитне було у 1699 році, коли Слобідська Україна активно
заселялася переселенцями-козаками з Правобережжя та росіянами, і
населені пункти виникали тут один за одним. Засновником села вважається
полковник Федір Донець-Захаржевський, хоча дехто вважає, що ще раніше
Рокитне заснував його батько - полковник Григорій Донець. З 1705 року
селом володіли вдова і син Донця-Захаржевського, які й продали Рокитне
липецькому сотнику Черняку.
Удова Черняка вийшла заміж за полковника Матвія Куликовського. Рід
Куликовських володів Рокитним до 1917 року. (Родоначальником цього роду
був Прокопій Куликовський (II половина XVII-1727), який походив з
молдавського дворянства і виїхав до Російської імперії під час
Прутського походу Петра I 1711 року. У 1712 році він обійняв посаду
харківського полковника.)
Матвій Прокопович Куликовський був останнім харківським полковником,
а після ліквідації полкового поділу Слобожанщини був обраний
предводителем дворянства Харківської округи. Треба сказати, що доля
Куликовського так вдало склалася й завдяки двом вигідним шлюбам.
Спочатку Матвій Прокопович був одружений з Пелагеєю Родзянко, дочкою
хорольського сотника і миргородського полкового обозного Степана
Родзянка. (Рідна сестра дружини Куликовського - Тетяна - була дружиною
генерального судді Дем’яна Оболонського.) Пелагея Степанівна померла у
молодому віці, і вже у 1746 році Матвій Прокопович одружився вдруге з
вже згаданою удовою липецького сотника Черняка. Вона й принесла йому в
посаг Рокитне.
А нам у спадок від Куликовських залишилося дві чудові архітектурних пам’ятки: палац та церква Архангела Михайла.
Палац у стилі класицизм був побудований у ІІ половині XVIII ст. і
потім неодноразово перебудовувався. Архітектор Лукомський після подорожі
Слобожанщиною на початку ХХ століття у своїй книзі «Старовинні садиби
Харківської губернії», виданої у 1917 р. у Петрограді, писав: «За своєю
архітектурою будинок складає надзвичайно приємне враження. З обох боків
прикрашений колонадою, він дуже логічний і затишний за планом». Зараз у
приміщенні палацу розташований технікум.
Поруч знаходиться чудова церква Архангела Михайла також у класичному
стилі. Побудована вона була у 1805 році і слугувала усипальницею для
родини Куликовських. У 1936 році тут відбулося останнє богослужіння,
після чого будівля використовувалася не за призначенням. (Коли ми
приїхали сюди, моя мама впізнала церкву як кінотеатр, де вона колись
давно дивилася фільми, коли їх, старшокласників, привезли до Рокитного у
колгосп «на картоплю».) А от чудова дзвіниця 1827 року, яка,
кажуть, перевершувала церкву за красою, була зруйнована. Безперечно, що
Михайлівська церква є однією з найкращих у подібному стилі в Україні.
Тепер ансамбль маєтку Куликовських має доволі «задрипаний» вигляд
(церква відреставрована, а от палац…), а колись тут ще був чудовий парк з
рідкісними породами дерев, з терасами, ставками і альтанками.
Зараз на відродження прекрасних садиб Слобожанщини залишається тільки сподіватися.
29 января 2016
Хід бою
Схема бою виконана сотником https://uk.wikipedia...\' title=\'Горячко Сергій'>С. Горячком.
Не наважуючись зустріти ворога у https://uk.wikipedia...\' title=\'Бахмач'>Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, https://uk.wikipedia...\' title=\'Аверкій Гончаренко\' class=\'mw-redirect'>Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже https://uk.wikipedia...\' title=\'28 січня'>28 січня https://uk.wikipedia...\' title=\'1918'>1918
року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції,
були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну
перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у
складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні
укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму
розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та https://uk.wikipedia...\' title=\'Юнкер\' class=\'mw-redirect'>юнкерів. https://uk.wikipedia...\' title=\'Студентський Курінь'>Студентський курінь
було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них
зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих,
хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.
Наступного ранку https://uk.wikipedia...\' title=\'29 січня'>29 січня https://uk.wikipedia...\' title=\'1918'>1918
року, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова
потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й
бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає,
та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника https://uk.wikipedia...\' title=\'Лощенко Семен\' class=\'mw-redirect'>Лощенка,
якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених,
більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу
стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях.
Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час
яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову
почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський
загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий https://uk.wikipedia...\' title=\'Бронепоїзд\' class=\'mw-redirect'>бронепоїзд і почав обстріл оборонців із тилу.
Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів
закінчувалися набої і скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків
почали обходити позиції захисників з лівого флангу — настала небезпека
оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва.
Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло https://uk.wikipedia...\' title=\'Бобрик (станція)'>станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням https://uk.wikipedia...\' title=\'Петлюра Симон Васильович'>Симона Петлюри, але, отримавши звістку про https://uk.wikipedia...\' title=\'Січневе повстання 1918'>повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.
Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і
позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник
Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім
відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли
професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко.
Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів.
Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону.
Більшовики, або не хотіли, або, швидше за все, не могли [https://uk.wikipedia...\' title=\'Вікіпедія:Посилання на джерела'>Джерело?] наздогнати основні сили, і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.
Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918
Близько 17-ї години зібралися усі українські підрозділи, з\'ясувалося,
що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у
сум\'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб).
Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на
станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор
Попов, розлючений значними втратами з більшовицького боку (близько 300
осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з 27-ми
студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.https://uk.wikipedia...>[9] Учень 7-го класу https://uk.wikipedia...\' title=\'Григорій Піпський\' class=\'mw-redirect'>Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати https://uk.wikipedia...\' title=\'Ще не вмерла Україна'>«Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.
Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.https://uk.wikipedia...>[5]
Існує декілька версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У
загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил,
яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного
ворога. Останні розвідкиhttps://uk.wikipedia...\' title=\'Вікіпедія:Посилання на джерела'>[джерело не вказане 1095 днів] доводять, що командування армії https://uk.wikipedia...\' title=\'УНР\' class=\'mw-redirect'>УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину https://uk.wikipedia...\' title=\'Гайдамацький Кіш Слобідської України\' class=\'mw-redirect'>Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через https://uk.wikipedia...\' title=\'Січневе повстання 1918'>січневі події у Києві.
29 января 2016
Першим вищим навчальним закладом в Україні була Острозька колегія, що
була заснована у м. Острог князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Тоді
це були єдині вищі навчальні заклади у східнослов’янському світі.
http://rama.com.ua/w...\' rel=\'lightbox[54265]'>http://rama.com.ua/w...\' alt=\'\' height=\'211\' width=\'284'>
Найдовша печера України носить назву «Оптимістична» і знаходиться на
Поділлі. Це гіпсова печера на глибині 20 м протяжністю 216 км. Найдовша
гіпсова печера у світі і друга за протяжністю взагалі, вона поступаєтьс
27 января 2016
Пархомовка
расстоянии 150 км от Харькова расположено село Пархомовка. Первое
документальное упоминание о нём относится к 1688 году. В те времена
селом владел полковник И. Перекрестов. Во времена Екатерины II имение
было передарено графу Г. Подгоричане, генерал-майору. Граф не особенно
интересовался своим имением, а вот его брат в конце XVIII века воздвиг
здесь подобие флорентийского дворца.
Рядом с дворцом в 1808 году архитектор П. Ярославский возводит большой храм – Покровскую Церковь
в стиле классицизма. В конце века это имение приобретает П. Г.
Харитоненко и строит завод, расширяя свою «сахарную империю». Возле
завода возникают больница и школа, сохранившиеся до наших дней.
Благодаря учителю А. Ф. Луневу в 1955 году в школе был создан кружок
истории. Можно считать, что Пархомовский историко-художественный музей берет начало именно от этого события. В настоящее время музей действует, и в нем находится около 6000 ценнейших экспонатов.
Подробнее: http://www.nice-plac...>http://www.nice-plac...
27 января 2016
|
| Закрыть |
